Прогулянка Чернівцями: місто і люди — 10

Проект реалізується за підтримки Програми національних обмінів, що фінансується Європейським Союзом та національним фондом підтримки демократії.

 

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

А якщо набратися фист (примітка: багато) сил і хоробрості, по-справжньому пізнати серце Буковини можна лише покинувши місто та помандрувавши у гори. Там ще давні традиції й обряди зберіглися майже у первинному вигляді, а історичні умови майже не вплинули на ментальність населення. І тут можна познайомитись з справжнім гуцулом. А хто він такий, які звичаї ретельно зберіг і по сьогодні – про для нашого порталу розповів Михайло Григоряк, голова Путильського районного товариства «Гуцульщина».

— Розкажіть, будь ласка, про історію створення товариства «Гуцульщина».

— Коротенька преамбула. Чому створилося? Що це таке? Справа в тому, що останні роки існування СРСР думки різних національностей, які проживали на його території, почали більшовицькою владою затискуватися, притискатися. Створювалася нова спільність – «єдиний радянський народ», який не буде мати ідентичності. Тому, напевно, це було одним із поштовхів, чому виникла думка (до речі, не тільки в мене, а в багатьох людей, зокрема, на Західній Україні) про те, щоб зберегти ті надбання наших предків, які існували в культурі, в звичаях, в обрядах, традиціях, в спілкуванні. Нам негласно забороняли ходити, скажімо, у вишиванках; забороняли ходити до церкви. Я працював директором школи – якби я хрестився відкрито, мене б вигнали з роботи. А завжди хотілося робити все це відкрито.

На щастя, той монстр розвалився, виникла незалежна держава – Україна, але те, що вона просто стала державою територіально, не означає, що вона стала державою духовно. Все те треба було повертати в душі людей – надбання наших предків, бо то все було знівельовано. Ти повинен був ходити в галстуку, в білій сорочці, костюмчику, білих райкомівських носочках… Тому на теренах цього краю, де були ще коріння того національного духу, виникло бажання гуртуватись для вирішення спільних справ, відродження нашої духовної та матеріальної спадщини.

— І Ви були до цього причетні на початку?

— Я був до цього причетний. На тлі політичних подій того часу ми, патріоти, люди, які живуть не тільки сьогоденням, побутовими якимись питаннями, вирішили згуртуватись. І це нам вдалось – 1993 року у Путильщині створилося районне товариство «Гуцульщина». Але такі самі люди, як ми, живуть не тільки у Путилі, але й на теренах інших районів. Наше товариство виникло на підґрунті такої національності, яку називають гуцули. Тому в гуцульських районах, поближніх, (а всього нас вісім) також виникли такі товариства. Тож у тому ж році ми об’єдналися у Всеукраїнське товариство «Гуцульщина».

— Чи правильно я розумію, що у Путилі – центр Всеукраїнського товариства «Гуцульщина»?

— У нас складніше організація. В кожному районі створена самостійна організація, але ми об’єдналися на правах асоціації. Не втрачаючи своїх автономних прав, не втручаючись у діяльність інших. У кожного є свої атрибути влади — печатка, рахунок у банку. І кожен вирішує напрямок своєї діяльності самостійно. Але якщо треба досягти максимального ефекту, ми тоді спільно виступаємо як об’єднане товариство «Гуцульщина».

Наприклад, ми разом зверталися до Кабінету міністрів з приводи покращення транспортної інфраструктури. Так, з  нашої подачі був побудований міст через Черемош в Усть-Путилі, будувалися дороги. Тобто, такі, більш приземлені питання.

— Якою є ваша основна мета? Як ви її досягаєте?

— Завданням нашим було, є і буде відродження духовної і матеріальної культури. Ми проводимо різноманітні науково-практичні конференції, семінари, тренінги. Окрім того, обов’язковим є проведення кожного року міжнародних гуцульських фестивалів раз на рік по черзі у кожному районі. Також менші фестивалі – як, наприклад, у Путилі проходить фестиваль «Полонинська ватра». Різні є – «Черемош-фест», «Гуцульська бриндзя» у Рахові, у Верховині – «Полонинське літо». Головне, що всі вони гуцульського спрямування. До речі, цікавий фестиваль «Три кринички». Багато хочемо проводити інших фестивалів, але ж це потребує фінансових ресурсів. Влада може провести фестиваль без товариства, а товариство без влади, на жаль, ні.

Михайло Григоряк демонструє фото з проведених товариством фестивалей

 

— Окрім фестивалів, яку ще проектну діяльність реалізовуєте?

— Взагалі, у своїх проектах визначили два основних напрямки.

Перший – пошуково-дослідницька діяльність. Шукаємо історію цього краю: беремо інтерв’ю в старожилів, людей, які пам’ятають; розчісуємо всі архівні дані; в Інтернеті по крупинках збираємо публікації; в архівах області, в приватних записах знаходимо; збираємо в монастирях, в церквах – загалом, де та що можемо, щоб скласти історію цього краю.

— А як проводяться ваші історичні розвідки?

— У нас є етнографічні експедиції по нашому і сусідніх краях. Молоді люди збираються і йдуть по хатах, описують одяг, записують говірки, слова місцеві невідомі, записують цікаві співанки. Наприклад, у нашому краї жив один із найбільших казкарів України. Він ходив по селах і збирав казки. Уже видано 42 томи казок. Об’ємом більше чотирьохсот сторінок у кольорі. А літературну обробку робили наші дівчата-журналісти. З  транспортом, коли він був у старшому віці, допомагали наші хлопці. Ми не робимо різниці, що старші займаються одним, а молодші — іншим.

Ми не наукова організація. Ми творча група – робимо не те, що до останньої літери науково, а те, що науково-популярно, доступно для кожного. Так, кожну пам’ятку, яку ми відвідали, ми описали.

У цьому ключі також говоримо і про наше сьогодення. Про людей, які зараз працюють. Але це не робиться так, щоб надрукував, зберіг у своєму персональному комп’ютері і забув. Ні, ми публікуємо це все та поширюємо, щоб люди це бачили і знали. Тобто, цей перший наш напрямок роботи виливається у видавничу діяльність. За два з половиною роки ми опублікували 12 різних друкованих видань. А цього місяця видали перший номер нашого гуцульського журналу.

— Журналу? Якого саме? Розкажіть про нього детальніше.

— Це – щоквартальник, виходитиме раз у три місяці. Називається «Буковинська Гуцульщина». У цьому журналі зібрані матеріали про наш край. Це є підсумок першого напрямку нашої роботи.

У першому номері зібрана загальна інформація, наприклад, вступна стаття – «Що таке Гуцульщина?», щоб люди мали уявлення. Навіть проживаючи тут, не кожен може відповісти достовірно, що ж таке Гуцульщина, тому ми вирішили компактно зібрати всю інформацію про цей край.

А далі ми подаємо матеріали поблоково: економічний, історичний, біографічний, природничий, туристичний, поетичний блоки, а також розділи, присвячені визначним людям Гуцульщини сьогодення. От, наприклад, є стаття про лікаря, якому 70 років. Він 40 років попрацював акушером, прийняв близько десяти тисяч немовлят – ну хіба це не постать?! Хіба тільки та людина, що колись написала якісь наукові праці – це постать? Треба вшановувати їх. І ми також хочемо популяризувати таких людей – чи це лікар, чи це педагог, чи це техпрацівниця школи. А як вона майже все своє життя, 30 років, працює, і годує своїх дітей, і сумлінно на своєму робочому місці виконує обов’язки – хіба вона того не заслуговує? У нас такий підхід, ми не робимо поділ на білих і чорних – у нас усі люди, як кажуть, рівні перед Богом.

Написаний доступно, це не науковий журнал.

— Як він поширюється?

— Досить важко. Мені легше написати журнал, ніж його реалізувати. Зараз здебільшого презентуємо у різних організаціях – школах, лікарнях і вже там, непримусово, пропонуємо людям його придбати. Поки що йде важкувато. Хоча, пройшов тиждень після презентації – і половину тиражу ми вже розповсюдили. Звертаються до мене різні люди, пропонують свою допомогу. От, наприклад, знайомий водій мені нещодавно каже: «От я зараз їду з людьми в автобусі, лиши мені журнальчик! Може, куплять». На такому рівні. Це приємно.

— Ви казали про два напрямки роботи товариства. Який другий?

— Це туристична привабливість нашого краю, можна сказати, його реклама. У нас у районі немає спеціальної структури, яка б займалася пропагандою нашого краю. Є відділення, яке відповідає за то, за то, за то і…за туризм. А перспектива цього краю тільки туризм, адже природні ресурси не безмежні. Наше товариство «Гуцульщина» займалося підготовкою серію буклетів – «Видатні постаті Гуцульщини» та «Дива природи Гуцульського краю», а вже потім ми поширювали інформацію зі своїх буклетів на обласних сайтах.

Адже у нас найбільше цікавих, дивовижних, магічних пам’яток природи, але немає реклами.

Без сумніву, і самі члени товариства, збираючись разом, теж поєднують приємне з корисним. Ми робимо якісь захід, самі відпочиваємо та інформуємо інших людей про свою діяльність.

— Як саме, наприклад, це відбувається?

— Прикладів багато. Ми з членами товариства «Гуцульщина» підкорили Говерлу рік тому. Спускалися на Черемоші на рафтах. До Дня Незалежності проводили автопробіг на джипах українськими Карпатами – з прапорами, з агітацією людей за наш край.

Ми відвідали Буковинське Око, це наше озеро, таємниче, магічне, майже неописане озеро. Про нього ходять десятки легенд.

Ще ми їздимо до сусідів – у Рахівський район, на Тернопільщину.

— А скільки людей входять у товариство?

— Численність коливається, тому що постійно прибувають люди. Ми нікого не виганяємо, але якщо людина не хоче працювати з нами — ми його не змушуємо. Багато людей виїжджають за кордон працювати. На сьогоднішній день численність 156 членів, але таких, що вони зареєстровані. Ми даємо символічні посвідчення у вигляді старовинного документу про приналежність до цієї організації. Вчителі та працівники освіти – це наша основа. Хоча, нас підтримують всі, навіть прості водії.

— Яка у вас вікова аудиторія?

— Різна. Є і молоді люди – 18-20 років, але основну нагрузку тягне «середнячок» – люди від 30 до 55 років. Це основа нашої діяльності. Ідейними натхненниками є люди за п’ятдесят. Люди, що пам’ятають своїх дідів, прадідів. Вони знають ту автентику, зберігають одяг, говірку, якісь речі того часу.

— Для читачів із Запоріжжя – хто такий гуцул?

— О!  Гуцул — це така сама людина, як з Запоріжжя, людина з двома руками, з двома ногами, з головою. З таким самим серцем і мозком. Це такий самий українець, який любить свій край. Як і в Запоріжжі люблять свій край. Але в силу тих чи інших обставин, склалося так, що багато століть ці гори людей, які жили в цьому краї, захищали. Вони були кордоном, перепоною від різних навал, сюди важко було проникнути іншим народам, іншим культурам. Тому гуцул – це той, хто зберіг, як кажуть, своє коріння у культурі, звичаях, обрядах. З деяких антидержавних структур іде антипропаганда – ніби гуцули налаштовані вороже, вони бандерівці. Та я в житті не бачив того, щоб у гуцула була захована гвинтівка! Неправда. У мене дружина подолянка, багато друзів з усієї України.

Ми ходимо в гуцульському одязі. На свята, не в повсякдень! Того немає, що на телебаченні в оцій пародії на гуцула –  «Останній москаль». Гуцул не ходить в повсякденному житті у вишиванці! Він тільки одягає її на свята, це для нього святкове. До церкви, на фестивалі. Людина така сама, просто має свої звичаї та обряди, які, власне, є в кожної етнічної групи.

Михайло Григоряк дарує примірники вироблених товариством журналів

— А які обряди збереглися у вашому краї?

— Чисто автентичні обряди тут…Ну, наприклад, якщо людина помирає тут, в горах, виходять і грають трембіти. Це такий великий трьохметровий музичний інструмент. Ну, зараз вони не трьохметрові, а спрощені, але все одно. Постійно сповіщають, як і в минулому, спеціальною мелодією, що там хтось помер. Інша мелодія – там є весілля.

Багато обрядів пов’язані з релігійним життям. На Святий вечір ходять Братство – люди, які збираються разом, беруть хрест, благословення у церкві, ходять від хати до хати, поважно, колядують, бажають всім присутнім у хаті добра, щастя, здоров’я і миру, а зароблені гроші віддають церкві, де вже розподіляються кошти на благодійні потреби — або роздаються бідним, або ще щось.

Сьогодні у моду повертається вертеп – мандрівний театр. Різні костюми, носять з собою восьмикутну зірку.

Такий звичай і на Маланки – дорослі люди одягаються в казкових персонажів, ходять  хатами.

На весіллях входить в моду співати народні пісні, співаночки, коломиєчки. Люди хочуть це чути!

— Що вважаєте найбільшим досягненням у діяльності товариства?

— Найбільшим досягненням вважаю те, що на сьогоднішній день багато людей вступають в лави товариства або допомагають нашому товариству, ходять на наші заходи без примусу. Найбільші досягнення, що люди самі, по своєму бажанню приходять, беруть участь у наших заходах. А раз вони беруть участь, вони долучаються до цієї автентики, до цих звичаїв. Це — повернення до тих традицій, це була наша основна планка. Найбільше — що змінилася психологія людей. Повертається психологія до свого коріння, яке було знівельоване.

Два роки тому подзвонила людина з Києва. Представився, Сергій Кузь. Працює охоронцем в якійсь фірмі. Сказав, я десь в Інтернеті прочитав про ваше товариство, я хотів би долучитися, десь приїхати, поспілкуватися, помандрувати вашими горами. Будь ласка — написала людина заяву, ми його прийняли. Ми не просимо, щоб він нам десь допомагав. Нам приємно, що наша вісточка про наш край зайшла десь аж туди.