MEGO Международный интернет-портал для амбициозных людей
Проект реалізується за підтримки Програми національних обмінів, що фінансується Європейським Союзом та національним фондом підтримки демократії.
ЧАСТИНА ШОСТА
А всього за сім хвилин можна дістатися до чи не найнезвичайнішої точки на нашому маршруті. Це – будинок-корабель, розташований у самому центрі Чернівців.
Наша наступна героїня Ольга Поляк і результат її спільною роботи з групою ентузіастів, альманах «СВАЯ» – так само унікальні. Як і дім-корабель, самвидав не має жодного визначеного стилю, втім, це його зовсім не псує. Як створюється рідкісний часопис, а головне – для чого; короткий майстер-клас від майстрині – читайте та дивіться далі.
— Ольго, розкажіть, будь ласка, про історію вашого проекту.
— Почнемо з того, що цей проект виник із 2009 року. І це не моя основна діяльність. Це – не те щоб хобі, а те, що ми робимо паралельно з роботою. І «СВАЯ» – це не зовсім самвидав. Це самвидав, навколо якого гуртуються творчі люди. Кожен із них робить творчі проекти, окремо від «СВАЇ», іноді люди гуртуються по двоє-троє і роблять якийсь проект від «СВАЇ». Це, як модно зараз казати, відкрита група художників або будь-яких творчих людей. Спочатку у нас були художні майстер-класи для дітей. Останнє, що було перед цим самвидавом, — проект феміністичного характеру до 8 березня. Проходив під хештегом тижедєвочка. Кожна учасниця розповідала про свої негаразди, про те, як їх пресингували. Когось пресингують за зайву вагу або за нестандартну поведінку. Кожен ділився тим, що кого хвилює. Ми це якось хотіли висвітлити. Наприклад, дівчинка, яку пресингували за зайву вагу, була одягнута у костюм зайчика плейбоя, доводячи, що будь-яка жінка виглядає привабливо.
Самвидаву вийшло п’ять номерів, не схожих між собою. Але останній не схожий ні на які. Перший виходив газетою, другий – газернал, бо це щось посереднє між газетою і журналом. А останній вийшов альманахом. По-перше, це рекордна кількість сторінок – двадцять, по-друге, авторів біля двадцяти, може, навіть більше. Ще і сам формат його зовсім інший. Це не надрукована на ксероксі чи на друкарській машині газета, а віддруковано вручну. Кожна сторінка видрукована з матрицею з ліногравюри. Це більше артбук, ніж газета. Наступний номер плануємо зробити ще якимось інакшим.
— Як Ви долучилися до проекту?
— Почалося з того, що я дизайнер. Мене покликали робити дизайн. Потім, коли я приїхала з університету, пішла на роботу, де не могла проявити знання. Замовлення були – якісь візитки, контейнери на базарі. Це не є авангард-мистецтво. Зараз я викладаю у художній школі, це ще більш актуально, того що коло мене діти, яким треба показувати приклад, що таке сучасне мистецтво. Їм треба знати, що це не тільки картини, які вішають в спальні, що є різновиди напрямків мистецтва та можливостей застосувати ці знання у багатьох сферах. Для них художник – це людина, яка малює портрети, пейзажі, натюрморти і…всьо. Зараз вони вивчають історію мистецтва, зараз на 15 столітті. Коли я даю їм книжку з абстрактним експресіонізмом, вони кажуть: «Це мистецтво?». Я сподіваюся, що вони будуть учасниками цього проекту, що він буде існувати довго, а я побачу 10 номер.
— Як з’явилась ідея створення «СВАЇ»?
— У нас була невеличка тусовка панків, які вирішили зробити газету для культурного просвітництва молоді. Звати цих авторів Наталя і Роман, вони досі пишуть журнал. Вони випустили перший номер, мене запросили дизайнером. Після першого номеру Наталя поїхала навчатися за кордон, а Роман не захотів сам цим займатися, все це затихло. А потім я завершила навчання, мені знов захотілося до того повернутися. Після кожного випуску всі кажуть, що більше того робити не будуть. Процес творення – це купа творчих людей працює, найкрутіше при підготовці випуску! Кожен номер випускаємо під якоюсь темою, окрім самого першого, де були рубрики і це була газета.
— А звідки така назва?
— Ми довго думали над назвою – і я, і Наталя, і Рома. Назва мала бути чернівецька-чернівецька. Тобто, щоб розуміли тільки свої. Якось ми дуже часто їздили на Соколівський хребет. Там відпочиває багато туристів із Франківська, Львова. Щоб знайти серед натовпу чернівецьких, Рома кричав «Свая!». Якщо йому відповідали, він туди йшов. Там, значить, свої, бо тільки чернівецькі знали про той розклад. І коли ми зрозуміли, що от воно, це слово, яке знають тільки чернівецькі, то вирішили – так буде називатися журнал.
Усім подобається. Свая як стовп, навколо якого будується культурний осередок, художній колектив. Вже потім пішли ці аналогії з побудовою, з свій, свая, своя. Потім придумали гру слів – газернал. Англійською gather – збирати. Але це вже потім то все наліплювалося, а спочатку то був гон з гір. Мені подобається, що за тим стоїть дуже особиста історія.
Біля майстерні, в якій виробляється альманах «СВАЯ». Спілкуюся з його кураторкою Ольгою Поляк
— Чи є у самвидава певна регулярність виходу?
— Немає. Самвидав – це взагалі така річ, яка не відбувається регулярно. Це як вийде. Часто це впирається у фінансові питання, іноді – в час, тому що всі працюють і не мають часу. Через Майдан у нас виникла перерва, бо ми – арт-проект, намагаємося триматися подалі від політики. Це більше соціальний проект, ніж політичний. І під час революції, і на початку війни ігнорувати цю тему було неможливо, а робити щось, що не пов’язане з цим, теж неможливо. Тому ми три роки не робили нічого. Зробили той феміністичний проект.
— Яка тематика вашої творчості?
— Була тема «Творчість як акт», «Переродження». П’ятий номер ми робили без теми, оскільки ліногравюри вирізати дуже важко, важко написати текст в 30 слів, тому кодова назва альманаху «30 слів в секунду». Тут такий натяк на війну, бо 30 куль у секунду випускає кулемет. Якщо подивитися номер, то в ньому дуже часто проходить тема смерті. Ми не знали, яким буде номер, бо останню матрицю ми отримали десь за два тижня до презентації. Вийшов експеримент, адже виявилося, що всі думають про смерть, тема війни і ця тема стали буденними для людей. Презентували ми його в галереї «Світ Арт». Зробили сто номерів, що означає дві тисячі листочків, віддрукованих вручну.
— Як ви шукаєте авторів?
— Ми завжди шукаємо людей. Тобто, я знаю якогось художника. Пишу йому, кажу, треба намалювати щось.
А цього разу воно пішло як сніговий ком. Люди приходили, самі казали, що хочуть зробити те або інше. Хтось прийшов пофоткав. А ще мені в Інстаграм написав відеохудожник, який вчився колись зі мною в університеті: «Я теж хочу взяти участь».
Спочатку було дуже важко. Була я і моя подруга, ми друкували разом. Ще мої учні в художній школі підключилися – хто хотів, той допомагав. Кожен день треба було з кимось домовитися, когось знайти. Бо в мене руки в фарбі, треба, щоб хтось давав мені чисті листки і прокручував їх через станок. А потім почали приходити люди удвох, утрьох допомагати .Загалом, люди, які знають, що таке волонтерська робота.
— Тобто, здебільшого волонтери й активісти?
— Так. Людина повинна вміти працювати, підтримувати громадську активність в місті Чернівці. Нам допомагають громадські організації, івенти організовують з «Лабораторії культури», не зважаючи на зайнятість приходять і допомагають.
— «СВАЯ» — це для кого?
— Я не люблю мистецтво задля митців, але цей журнал існує не для того, щоб його читали, а для того, щоб митці разом щось робили. Бо це мистецький проект, ми хотіли його робити, щоб нам хотілося його робити. А читають його люди, які зацікавлені у розвитку мистецтва в Україні. Це – осередок культурного простору, це люди, яких ми знаємо, ті, хто хотів підтримати цю ініціативу.
Це дуже важливо, адже кошти, які ми збираємо, підуть на проекти молодих митців. До цього номеру журнал був безкоштовним. А потім ми вирішили, що кожна праця має бути віддячена, а кошти, які ми б зібрали, ми збиралися віддати людині, яка придумає якийсь проект для Чернівців. Це має бути візуальний проект. Чому? Бо для літератури у нас є «MERIDIAN CZERNOWITZ», громадський активізм – можна робити гранти з Європи, а от художні проекти якось мало підтримуються. Ми пропонуємо юним художникам написати, що вони хочуть зробити і отримати на реалізацію власного проекту наші кошти.
— А що для цього їм потрібно буде зробити?
— Це ще не працює, бо ми не змогли ще зібрати потрібну суму. Журнал не продається так масово. Думаю, восени ми зможемо зібрати суму і помістити оголошення про заявки. Ще є така умова, що там не має бути людей із «СВАЇ».
Я пам’ятаю нас із подругою, як ми ходили по політикам і просили на цей проект гроші. Зараз я не хочу то згадувати. Наш проект не має заказного змісту, не політичний. Якщо держава замовляє мурали, то вони не є прогресивно художніми. Вони красиві, декоративні, технічно добре зроблені. Ну дівчина у вишиванці, ну воно має якийсь натиск. А коли це громадська ініціатива, то ти вільний робити все, що ти захочеш. Тобто, ті , хто будуть подавати заявки, мають розуміти, що ми не матимемо претензій до того, що там намальовано. Сподіваюся, що хоча би якихось два проекти, але ми зробимо. І ще, щоби залучити до «СВАЇ» молодих митців.
— Тобто, вони потім стануть учасником групи?
— Якщо захочуть. Люди, які працювали над номером, не працювали від початку до кінця. Вони прийшли, щось зробили і пішли. Тут як прохідний двір. Люди різні: хто не хоче працювати, той відсіюється одразу. А от, наприклад, Ілля, який робив нам упаковки завжди, не зважаючи на страшенну зайнятість, все робить сам, навіть коли йому пропонуєш допомогу. Залишаються тільки найвідданіші. Була колись з нами дівчина з Запоріжжя Мар’яна. Вона була у Чернівцях і весь час, який вона провела тут, працювала з нами. Вона приєдналася до нас у кінці третього номеру, а над четвертим ми вже працювали разом. А в п’ятому номері вже участі не брала, бо поїхала. Є невеличке коло людей, які займаються друком, організацією, а є такі, які вирізали якусь матрицю і все.
— У вас є обов’язкові організаційні збори?
— Ні. Чесно, я колись намагалася, але ні. Досі всі учасники не знайомі. Тобто, є якісь знайомі, але не всі. Немає сенсу збиратися, кожен знає, хто, що має робити – вони роблять.
— А хто їм дає завдання?
— Це роблю я. Я з кожними обговорюю все окремо. Наприклад, в мене з’явилася якась ідея, я зустрілася з Вовою, все йому розповіла, потім я розповіла Іллі, він ще щось додав своє, розказав свою точку зору, я розказала точку зору Іллі, потім прийшла Віка, ми їй розказали – і ось це отак обговорюється, обговорюється. Можна було би з одним обговорити і все, але мені так не цікаво. Якби ми зібралися всі разом – ідеї так не приходять! Вони приходять з часом. Це краще, коли діалог, бо група – це трошки стрес. Більшість художників – асоціальні люди, не дуже комунікабельні. А тут натовп народу, яких ти не знаєш, і ти ще маєш щось перед ними говорити. Я розумію, чому ці збори не працюють. Я двічі чи тричі намагалася, але то було провалом – прийшли, посварилися і пішли.
— Якими проектами займаєтесь після презентації?
— Після презентації я два тижні спала. Ми їздили на пікнік. Тепер літо, відпустки, кудись поїхати, спека, ніякі думки не клеються. Є ще один проект феміністичний, який треба зробити. Він обговорюється, але ще не дійшов якоїсь форми. Прийде осінь. Ми продамо номерів побільше, зробимо збори, але не тотальні. Нас п’ятеро, будемо думати, що ми будемо робити з наступним номером. Я домовилася, що Ілля буде керувати наступним номером, тому я і не парюсь. У нас лідерства немає, у нас є наче куратор, і цього разу кураторство візьме на себе він. Ми розвиваємося, стаємо ще на ступінь вище. Сподіваюся, наступний номер буде ще крутіший. Ми співпрацюємо з усіма громадськими організаціями міста: «DZESTRA», Лабораторія культури. Окрім цього, до нас входять бібої, це тусовка хіп-хоп культури. Тобто, об’єдналися еліта і субкультури.
— А не було протирічь?
— Взагалі не було ніколи ніяких суперечок. У нас всі роблять те, що мають. Можна посварити за те, що щось хтось не встигає. А щодо того, щоб сперечатися, як воно має виглядати, ну як тут сперечатися, коли воно просто спонтанно?
Коли щось таке робиться, то тільки одна людина має уявляти, як це робиться, видати якусь ідею, а всі решта роблять те, що ця людина каже. Але у нас не було якоїсь ієрархії. Якщо ця людина захотіла так, ми робимо так її сторінку, а інша сказала так – робимо її так. Потім ми розфарбували її різними кольорами і складали так, щоб воно і по змісту, і по дизайну гарно виглядало. Кожен номер є унікальним, бо крім того, що вони надруковані різними кольорами всі, відтиск не буває однаковим. Там лівіше з’їхало, а там колір змінили, а там двічі відбили, а там – в два слої. А потім ще виходить з того всього, що складалися в номери – порядок сторінок різний, кольори сторінок різні…Виходить, немає двох однакових екземплярів журналів. Кожен із них унікальний. Це, мені здається, також дуже велике надбання.
А повертаючись до того, що це не має якоїсь сталої ідентичності, тобто, взагалі не має ідентичності, то це можна розглядати як мінус. Коли ми готувалися і думали, про що будемо писати, я говорила писати про те, що особисто тебе хвилює. Тобто, не те, що мені треба, а те, що тобі здається найважливішим, що хочеш на даний момент – те і зроби. З одного боку, здавалося, ні, це так важко. А з іншого боку – це вийшла така «колективна свідомість», скажімо так.
— Ви ще виробляєте власну продукцію, так?
— Все вірно. Ми подумали так: раз у нас залишилася фарба, раз у нас залишилися матриці ось ці, що, дарма вирізали, чи що? А нам ще ж треба заробити на наступний номер і взагалі, гроші у цьому питанні не бувають зайві…Ми вирішили робити різні речі – футболки, сумки. Дуже класно виглядає на футболках, до речі! Тепер ми можемо зібрати журнал із людей. Тобто, беремо футболки, друкуємо на них усі матриці, складаємо у рядочок, у нас буде журнал на людях.
Це також здається мені концептуальним. Окрім того, що весь журнал – більше концепт, ніж журнал, то тепер з футболками це ще більше буде проявлено. Мені здається, це круто! Ти зробив матрицю і носиш футболку зі своєю матрицею. Це ж вау!
