MEGO Международный интернет-портал для амбициозных людей
У попередньому матеріалі ми розповідали про громадські організації Херсону – сусіднього краю.
Але в руках умілих активістів локальна ініціатива може перерости у щось набагато більше – стати інструментом для налагодження діалогу між діаметрально протилежними (як географічно, так і ментально) регіонами. Дізнаючись про успіхи, досягнуті нашими співвітчизниками, прагнемо і собі створити щось таке ж саме вдале, хороше. Набиваючи колись шишок, хочемо неодмінно поділитися, попередити свого сусіда – так робити краще не треба, ці граблі можна й обійти.
Тож за тим – за історіями про «успіхи» та «граблі», задля знайомства з унікальними людьми самобутнього краю, і, зрештою, за пізнанням зовсім невідомої мені Гуцульщини, я відправилася до Чернівців.
Ця серія інтерв’ю включає в себе бесіди чи не з усіма культурно-просвітницькими та творчими діячами Чернівецької області, які, у більшості своїй, працюють для молоді. Тим не менш, вони зовсім різні, тож ніяк не втиснуться у межі однієї статті – як і контрастні вулиці магічного міста Че. Можливо, саме тому ці бесіди так чи інакше нагадують мені про чернівецькі вулички. І знайомитися з кожним героєм я пропоную відповідно до тих асоціацій.
Проект реалізується за підтримки Програми національних обмінів, що фінансується Європейським Союзом та національним фондом підтримки демократії.
ЧАСТИНА ПЕРША
Кожен мандрівник починає своє знайомство з містом з вокзалу. У Чернівцях це – красива старовинна будівля, до якої колись вела велична алея – щоправда, сьогодні покинута та засмічена. Підіймаючись на узвишшя, що недалеко від вокзалу, гості міста могли б насолодитися затишком і красою буковинського лісу.
Наше уявне знайомство з людьми, які роблять Чернівці кращими, почнеться тут, на узвишші Гьобеля (така його історична назва) – із зустрічі з Тарасом Полатайко, керівником центру сучасного мистецтва «Бункер». Саме він віднайшов алею на старій карті міста, тож йому і довелося змагатися за привернення до неї уваги. Про історичну пам’ятку, забуту всіма, про втрачену в суспільстві довіру, а також (увага!) про австрогрецький стиль – детальніше в інтерв’ю.
— Тарасе, розкажіть, будь ласка, про історію виникнення «Бункеру».
— В 2014 році я в Канаді викладав в університеті візуальне мистецтво. А коли в Україні почався Майдан, я буквально прилип до телевізора на півроку. До речі, нас таких у Канаді було багато, не один я. У нас же різниця в часі – десять годин. То виходило, що вночі я дивився, що там на Майдані відбувається, а з самого ранку йшов із червоними очима до університету – викладати постмодернізм. Випало так, що в мене контракт закінчився. Можна було його відновлювати або ні, тож я собі подумав: «Якщо вся голова в мене вже тут, я сиджу перед телевізором, а фізично я там – треба виправити цю ситуацію!». Вперше за все життя виникло якесь відчуття надії, що тут може все змінитися. Хотілося бути частиною цього всього.
— А самі Ви з Чернівців?
— Так, я тут народився, але дуже рано виїхав звідси. Тут і зараз провінція, але тоді це була ще більше провінція – жахлива та совкова. Я поїхав, як тільки зміг. Спочатку в Москві вчився, але там теж нудно стало. Тож як тільки була можливість, я переїхав і звідти. Як художник, у мене і тутешня, і тамошня освіта.
— А як, все-таки, заснували «Бункер»?
— Це колоритна історія. Щойно переїхав в Україну, почав жити у Києві. А ще до цього, поїхав в Індію в липні. Витримав там один день, температура була +48. А перед поїздкою ще обов’язково було випити таблетки від малярії, через це – пити не можна. Ну, отак сталося, не подумав.
Я там витримав 24 години, сів на літак і прилетів у Київ. Після Києва приїхав у Чернівці до батьків, на пару днів. І так подув, знаєте, свіжий вітерець. Після Індії, отої спеки, це був дар Божий. Мені здалося, що тут просто рай. Я ніколи не думав, що тут можна жити. Кажуть, що Індія завжди комусь щось дає, а мені – навчила цінити те, що маєш. Чесно – той вітерець подув, і я подумав: тут же класно жити! Місто гарне, все рідне, Карпати під боком, Дністер під боком. А далі…ну, стосовно мистецтва, тут провінційна ситуація. Хотілося для міста щось зробити. Ситуація з мистецтвом тут, на відміну від інших, ближніх міст – Івано-Франківська, Ужгорода, де є потужні освітні заклади, зовсім інша. Тут такого немає, ситуація розрізнена. Є старі художники, ще совкової закваски, члени спілки художників. От у мене батько-художник, він у спілці, постійно ходить на похорони колег. Таке враження, ніби старі художники тут помирають, а нові – не з’являються.
Хотілося створити «Бункер» – платформу для ініціатив, які стосуються сучасного мистецтва. Я про це сказав одразу – якщо якомусь художнику, до речі, не тільки з Чернівців, а може бути, й з Запоріжжя, захочеться заявити про себе – будь ласка! Головне, щоб це було сучасне мистецтво – може бути візуальне або музичне. «Бункер» відкритий для сучасної культури, це некомерційна, а громадська організація, центр сучасного мистецтва.
Спілкуємося з Тарасом Полатайко про діяльність центру сучасного мистецтва «Бункер»
— Чому саме це приміщення?
— Коли я шукав, де можна все це розмістити, я хотів, щоб було багато маленьких кімнаток. Тобто, тут десь 100-120 квадратних метрів, але тут є такі закапелки, що, до прикладу, велика виставка, яка в Національному музеї зайняла цілий другий поверх, втиснулася у межі «Бункеру».
— А як можна домовитися стосовно реалізації проекту?
— Найкраще звертатися до мене на Фейсбук (https://www.facebook.com/taras.polataiko). Людина може написати, коротко виклавши суть свого проекту, який хоче реалізувати у «Бункері», і все.
— Які проекти таким чином уже реалізувалися?
— Взагалі, Бункер відкрився концертом німецького гурту «Leo Hört Rauschen». Це молода група, грає цікаву музику, вони приїхали, зробили концерт на відкриття. З того часу проводились і різноманітні лекції. Зокрема, нещодавні були про український кітч і про Вільгельма Райха, який виріс у Чернівцях. Ще тут відбуваються концерти, вечірки, різнопланова музика.
— Тепер – щодо основної діяльності. Які виставки уже проводилися у центрі?
— Виставки у нас бувають часто. Розкажу про одну. Це була виставка про війну в роботах польських й українських митців. Я побачив, що в Люблінській галереї «Лабіринт» проходить виставка на тему війни в роботах польських художників. Я запропонував куратору, Вальдемару Татарчуку, з яким я особисто знайомий, зробити спільний проект. Бо у них виставка про війну, а в нас – іде війна. Гострота проекту полягала в тому, що наші художники рефлексували на тему війни, а польські були відсторонені. Їхні роботи необов’язково були про те, що в нас зараз, а більшість наших – про теперішню ситуацію. Ще були роботи російського художника Ігоря Поночевного з Петербургу, який через свою серію малюнків змушений був покинути країну. Тепер він живе у Штатах. Я з ним особисто знайомий не був, на Фейсбуці побачив роботи, ідея сподобалась. Вона полягала в зображенні пропаганди, яка, насправді, шалена – всі оці розп’яті хлопчики…Художник сидів, дивився телевізор і робив замальовки в такому стилі, ніби це робить дитина – хлопчик десяти років Альоша Ступін. Це робить професійний дорослий художник, але він увійшов в образ і зображує те, як працює пропаганда, пропущена через свідомість дитини.
Роботи Lubomyr Tymkiv
Фото зі сторінки «Бункер» на Фейсбуці
Робота Ігоря Поночевного
Фото зі сторінки «Бункер» на Фейсбуці
Спочатку виставка відкрилась у Києві, в Національному музеї, а вже потім – у «Бункері». Ми не розділяли роботи за регіонами, вони були перемішані, в залежності від того, як вони візуально вписувалися.
Зовсім нещодавно закрилась виставка, місяць висіла. Повертаючись до тієї ситуації, що немає осередку культурного в місті. Я собі думаю: населення Чернівців – 260 тисяч, є молоді творчі люди, кожен по своїх домівках, десь там, у своєму просторі сидить, можливо, навіть один із одним не знайомі. Власне, є уже «Бункер», але якось воно не особливо йде, оця активність. Що я вирішив зробити? Своєрідний поштовх для молодих талантів. Тому що тут перспектив для художників немає – училища нема, художня школа є, але, закінчивши її, випускники вступають до Львова або Києва, сюди не повертаються. І щоб створити позитивний поштовх для розвитку тут сучасного мистецтва, я вирішив зібрати міжнародну резиденцію для молодих художників. 22 людини брало участь. Фінансово допоміг фонд Аdam Mickiewicz foundation, який спрямований, здебільшого, на польську культуру, але в даному випадку, й українську підтримав. Приїхали випускники кращих польських мистецьких вишів, а половина учасників – молоді українські художники.
Спочатку я назбирав цікавої інформації про Чернівці, відомих людей, які тут жили – Пауль Целан, Вільгельм Райх, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович. Вони мали все це прочитати, щоб мати вже якесь уявлення про місто. А потім учасники приїхали на вісім днів сюди. Ніяких обмежень не було, вони просто ходили, знайомилися з містом, я їм екскурсію провів. Ніяких тематичних обмежень не було. Половину часу вони знайомилися з містом, а останні три дні – готували і реалізовували свої мистецькі проекти. Вони мали створити щось, що було б пов’язане з містом, а що – самі собі вирішували. Кожного вечора збиралися і обговорювали творчий процес. Уявіть: 18 художників. Це була надзвичайна енергетика. Двері «Бункеру» були відкриті, будь-хто міг зайти, знайомитися, брати участь в обговоренні, заряджатися креативною енергією. Це був частково освітній проект, а його результатом стала виставка.
— Які ще мистецькі проекти підтримувались Вами?
— Час від часу я курую різні проекти і поза «Бункером». От, наприклад, проект, що презентувався нещодавно, — «TRUШТ» в Костелі Пречистого Серця Ісуса. Мій давній друг, художник Роберт Саллер, зробив такий чудовий проект – величезні літери понад 20 метрів з пінопласту, які утворюють слово «TRUШТ». Трашт, ось так воно читається. З англійської мови «trust» – це довіра, а він додав туди букву «Ш» кириличну.
Тарас Полатайко допомагає заносити величезну літеру, складову слова «TRUШT» до Костелу Пречистого Серця Ісуса
Фото зі сторінки «Бункер» на Фейсбуці
Підготовка до встановлення
Фото зі сторінки «Бункер» на Фейсбуці
Об’єкт стоїть у напівзруйнованому костелі, який зараз поступово відновлюють. За радянських часів його знищили як храм, перетворивши на будівлю архіву. Забудували бетонними поверхами, у вівтарній частині прорубали два вікна, бо там був кабінет директора. Розумієте, у найсакральнішій частині церкви два вікна!
Для мене цей костел певною мірою відображає історію Чернівців, яка цікава тим, що населення майже змінилося. От до війни і після – це два різних міста. Велика рідкість – зустріти тут людей, у кого родичі тут жили до Другої світової. І через це, я вважаю, це місто зі стертою пам’яттю. Так само і костел – був чудовий храм, який майже знищили, а зараз дуже повільно, поступово, зусиллями маленької групи волонтерів, почали реставрувати. До речі, його зараз відновлює не тільки римо-католицька громада, а, як казав ксьондз Станіслав: «Тут працюють і римо-католики, і православні, і баптисти, і атеїсти, і волонтери, яким небайдужий костел як архітектура».
Власне, якщо порівняти, як той об’єкт Роберта виглядав би у нейтральному виставковому просторі, там, де білі стіни, і як він читається там …ну, особисто для мене, там він набирає зовсім іншого нашарування, контексту, глибше звучить.
— Що буде з проектом далі? Літери залишаться у костелі?
— Ні, вони знаходитимуться там до середини жовтня, а далі ми їх перемістимо на узвишшя Гьобеля. Щоправда, тут необхідна передісторія. Це, до речі, ще один проект у контексті стертої пам’яті Чернівців, який вийшов і мистецький, і активістський.
Тут вулиці змінювалися чотири рази. Були оригінальні австрійські, потім румунські, потім совкові, потім знов румунські на чотири роки…Не суть. А далі почали з’являтися українські назви, впроваджувалася декомунізація. Я дивився, як старі вулиці називалися і знайшов карту 1901 року. Більшість локацій міста, навіть зі старими назвами я знаю. Але дивлюся – на карті якийсь такий зиґзаґ, якась невідома вулиця у самому центрі міста, біля залізничного вокзалу. Я почав це розкопувати, і що дізнався?
Якщо згадаєте, на узвишші біля залізничного вокзалу є цілий буковий ліс, але він забудований МАФами, халабудами, жахливими вивісками…А виявляється, що раніше, до 40-х, там з ХІХ сторіччя зберігся чудовий відпочинковий комплекс «Узвишшя Гьобеля», де був ресторан, оточений яблуневим садом. І от так, абсолютно ніхто про це не знав. Навіть історики. Всі забули. Стерта пам’ять. Нуль. Так от, почав розкопувати, знайшов фотографії, спомини старих чернівчан, які згадують – якщо були якісь великі святкування, то любили це робити там. Бо там чудово! Це ж самий центр міста, але зі збереженим старим буковим лісом. Уявіть: там вікові дерева, а зараз він захаращений. Слава Богу, що з деревами нічого не сталося. Все це тягнеться на 4 кілометри. Якщо порахувати, що в центрі міста є два парки – парк Шевченка і парк Федьковича, то за площею воно не менше.
От я розказую, а в це важко повірити – так воно 60 років тупо стоїть, а люди забули. Забули, що в самому центрі міста стоїть парк, завалений сміттям, презервативами, шприцами…Коротше кажучи, я це все дослідив, зібрав докупи і написав петицію в міську раду, щоб відновити парк. Десь приблизно там, де починався парк, зиґзаґом йшла алея. У нас чиновники люблять говорити про розвиток туризму, наводити до прикладу Львів. Ну от вам – будь ласка, людина приїжджає на вокзал, прогулюється парком. Жіночки люблять жалітися, що немає у центрі міста дитячих майданчиків, а там галявина здоровенна просто пустує! І всьому цьому можна дати життя за мінімальну плату. Будувати ж нічого не треба: зробити алею, поставити лавочки, поставити поліцейський патруль та сміття прибрати. Але останнє можуть зробити волонтери. Справді, багато людей сказало, що готові допомогти, якщо місто почне це робити. Та я сам буду прибирати! І от вам парк. У центрі міста. Дитячий майданчик, басейн є, до речі, щоправда, теж уже засмічений. Але люди почнуть ходити, все це оживе, в перспективі, можна буде і басейн відновити.
Зрештою, всі проголосували за проект, ніхто не був проти. А як тут можна бути проти?! Що в цьому поганого? Минуло півтора року, і нічо се не робе… Що буде з цими буквами, Ви питали? Ми власними зусиллями будем переносити ті здоровенні літери на узвишшя Гьобеля, а по дорозі – робити фотодокументацію. Біля Ратуші сфотографуємося. Там на узвишші є здоровенна стіна, і там ту «Довіру» перманентно встановимо. Як, власне, нагадування про оцю ситуацію.
— Що показуватимете відвідувачам у майбутньому?
— Зараз в планах зробити виставку про Райха, оскільки людина звідси. Вільгельм Райх – предтеча сексуальної революції в Америці, у своїх наукових працях він вивчав оргазм. Розповідати довго, але це важливо для суті. Він винайшов «оргонний акумулятор» — спеціальну коробку, в якій людина розміщувалася та перебувала, у результаті чого космічна енергія могла вплинути на її здоров’я. Райх вважав, що цей винахід може вилікувати ряд хвороб – зокрема, рак. Науково підтвердити цю теорію він не зміг, бо не мав формул, але у цій коробці побували такі визначні люди, як, наприклад, Ейнштейн. Так от, до чого я веду. У мене є оригінальні креслення цього акумулятору, планую їх відтворити, поставити в останньому залі Бункера. А на шляху до нього, оскільки Райх займався сексуальною просвітою, висітимуть анонімні сексуальні фантазії людей. До речі, запрошую надсилати свої. Наголошую, що це анонімно. Мені не цікаво, хто це, просто все це має свою енергетику. От заходиш у «Бункер», читаєш, а далі – проходиш у кінець залу, можеш посидіти у цій коробці.
У розробці, десь восени відкриється, ще одна виставка, називається «Австрогреція має талант». Так, виявив тут такий «австрогрецький стиль». Минулого літа на залізничному вокзалі з’явилася позолочена табличка, на якій було написано, що цей будинок збудували в 1907 році в австрогрецькому стилі. Я, як художник, знаю історію мистецтва, але про такий стиль ніколи не чув. Саму табличку міськрада одразу зняла. Власне, до цього часу ще досліджую, що це за австрогрецький стиль, який зародився у Чернівцях. Досліджую його, формулюю. Теж запрошую людей, щоб подавали роботи, які, як вони вважають, підпадають під австрогрецький стиль. Це можуть бути фото, об’єкт, скульптура, малюнок, будь-що – обіцяю, що всіх виставлю. І от вийде виставка «Австрогреція має талант».
Фото зі сторінки «Бункер» на Фейсбуці
— А як інформуєте про свої проекти?
— У себе на Фейсбуці.
— І цього вистачає?
— Звичайно, вистачає. Тут же цікаві речі відбуваються!
